.jpeg)
КРЕМЛЬ ЗА МЕТУ СТАВИВ ЛІКВІДАЦІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ
Ще й сьогодні у владних кабінетах сидять різні чинуші, котрі на фермерів дивляться як на «ворогів народу», тобто свого благополуччя, пов’язаного із корупцією та хабарництвом. . І унаслідували цю нелюбов ще від системи, породженої Сталіним. Тоді фермерів, котрих комуністичний режим нарік як «клас куркулів», знищували фізично. Однією із причин знищення куркулів у 30 роках минулого століття та ліквідація його як класу фермерів була та, що ці люди були відносно незалежними від системи. Це був великий масив селянства, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України.
Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5 мільйонів українців померли від голоду; жорстокості, беззаконня.
5 червня 1933 року голова Харківського облвідділу ДПУ (Полтавщина в ті часи входила до складу Харківщини. Автор) Зиновій Кацнельсон направив голові ДПУ УРСР інформаційний лист про складне економічне та продовольче становище у області: «Особливо вражені продовольчими труднощами Хорольський, Чутівський, Полтавський, Кременчуцький, Решетилівський, Кобеляцький, Глобинський і Новосанжарський райони. Саме в цих районах тоді захворювання та смертність на ґрунті виснаження досягли величезних розмірів.
Нерідко траплялись випадки, коли батьки, що залишились живими, їли померлих від голоду дітей. Також є ряд фактів, коли через недоїдання члени сім’ї убивали дітей, вживаючи їх м’ясо в їжу…
Необхідно зазначити, що смертність досягла таких широких масштабів, що деякі сільради перестали вести реєстрацію померлих».
Також читайте "Більшовики під Миргородом затопили багато зброї"
У 1932–1933 роках в Україні стихійно виникають продовольчі бунти.
«Хліб в Україні був. І дуже часто його просто гноїли, а то й спалювали, 
лише б не дістався людям. У 30-роки минулого століття в Харкові консулом Італії працював Сержіо Граденіго. То в одному із звітів він написав, що «Мета керівництва країни за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10-15 мільйонами душ. І ця цифра не повинна здаватися перебільшеною. Гадаю, її вже, мабуть, досягнуто і буде перевершено. Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні апро Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії». Врахуйте, що це написано в далекому 33 році»,– пояснює працівник « Музею голодомору 1932–1933 років на Миргородщині» Олександр Джунь, 65 років.
Є свідчення і людини, котра народилася у далекому 1933 році.
Леонід Дядюк із Китайгорода на Дніпропетровщині більше 10 років займається вивченням історії краю, де народився та виріс. Йому зараз 82 роки. Про зустріч із цим чоловіком домовляємося зарані. Зустрічаємося у Кременчуці, де він проїздом. З машини виходить статний чоловік у генеральській формі. Після кількох загальних фраз починає розповідь про своє дтинство.
– Рідне село моїх батьків Федіївка, що під Полтавою, у 1932 році нараховувало 550 чоловік. Серед них мої дідусь та бабуся. Сім’я 
вважалася заможною. Мали кілька десятин землі та худобу. З того і жили.
Під час голодомору померли біля 100 осіб. Серед них Сидір Федій із жінкою та 2 дітьми, Іван Сказка з жінкою та вісьмома дітьми. Дехто із померлих похований на місцевому цвинтарі, інші залишилися лежати там, де вони померли. Сусідка моїх батьків Єлизавета Лукашенко померла на лузі, її останки поїли круки. Декого скинули в найближчу яму. Останки Лаврентія Федія, що помер на черені хати, пожерли щури. І таке було всюди. Моя мама Марфа Дорофіївна із татом Олексієм Карповичем у 1930 році за порадою маминого старшого брата Петра, він жив у Харкові, виїхали із села і влаштувались на роботу у Люботині в садівничий радгосп. У 1932 році мама їздила до рідні у село Федіївка в відпустку і побачила пустку. Люди ходили як мерці. Вигребли і картоплю, і квасолю – все,– розповідає Леонід Дядюк
Говорить, у дідуся була рушниця. Заховав під стріхою. Її не знайшли під час обшуків. У січні 1933 року, коли рідня почала пухнути із голоду, дідусь Дорофій Касянович повіз її своєму старшому синові Петру у Харків. На той час рушниця була дуже цінною річчю. Доїхав до Полтави. Там його підстерегли злодії, побили, задушили і забрали рушницю. Дідусь помер прямо на Полтавському вокзалі.
– Наша бабуся жила із 6 дітьми. На початку весни Петро вислав із Харкова посилку: 5 стаканів квасолі і по 3 стакани пшона та пшениці. Бабуся продукти заховала під тряпки, де спала дітвора. Прийшли яструбки і ці продукти забрали. Десь через 2 місяці дядя Петя із моїм татом знову вислали бабусі посилку. Вночі хтось заліз у хату, бабусю та двох старших,10-річного хлопчика та 12 річну дівчинку задушили. Десь за місяць вмерли ще двоє дітей. А двоє останніх, найменшеньких, 5 та 6 років полізли до сусідів і нарвали на грядці ріпи. Їх піймали і вбили. У той страшний рік від голоду померли 9 чоловік моїх родичів,– пояснює.
Порівняно з колгоспом, де за трудодень ставили палички, у радгоспі жили краще. Робітники отримували по 460 грамів хліба на добу, годувались безплатно у радгоспній їдальні. Селяни, як розконвойовані зеки: без паспортів та будь-яких документів, котрі б свідчили, що вони люди. Владі не потрібні були ті, хто від землі, тобто селяни. Такими важко управляти, перетворювати у бидло. У зеків були хоча б особисті номери, а у селян і цього не було. Сталін та поплічники вважали селян нічого не значущим бидлом.
– У ті роки ходив такий анекдот. Учитель із анатомії людини показує учням скелет людини і питає:
–Хто це?
Учні хором відповідають:
– Колгоспник.
– А чому? – питає учитель.
– Бо м’ясо здав, вовну здав, яйця здав, шкуру здав державі, а залишилося що? Кістяк.– розповідає Леонід Дядюк.
Часто- густо, репресованих українців відправляли у глибинку Росії. Звідти ж навпаки людей виселяли на українські простори. Це також був далекосяжний план верхівки Кремля по знищенню українського селянства.
.
Коментарi